Здраво свету!
Знам дека сега гледаш во нас. Нѐ гледаш со исплашените очи на Полска. Неодлучните гестови на Франција. Пресметаните чекори на Германија. Нервозните извици на Латвија. Скептичното треперење на Унгарија. Опуштеното мрморење на Италија. Тивкиот молк на Израел. Далечните извици на САД и Канада. И со очите на стотици други земји.
Изгледаш како да ти е незгодно. Често гледаш надолу. Особено кога нашите деца ги покриваме со себеси за време на повторуваните ракетни напади. А кога ќе се осмелиш да го кренеш погледот, изгледаш зачудено. Гледајќи сѐ: Слушај, каква е таа Украина? Ја напаѓаат со ракети, а таа стои. Ја напаѓаат со крстосувачки проектили, а таа стои. Од сите страни ѝ ѕвечкаат тенкови, а таа стои. Директно ѝ кажуваат „ај ем вери сори енд дипли консрнд, бат…“, а таа „па, како сакаш, јас отидов да соборувам авион“. Пред очи ѝ го ставаат нуклеарното копче, а таа се смее и молкум прави бандеривско смути.
Светот не дише, светот панично купува јод, а таа стои. Од каков челик е таа Украина? Што имало во млекото на нејзината мајка? Со што ги хранат овие војници, илјадници доброволни раце?
Знаеш, свету, но не знаеш, навистина. И ние, исто така, веројатно, вистински не знаевме до скоро. Не знаевме дека имаме таква сила. Таква моќ. И таква љубов. Отсекогаш сме ја имале. Едноставно, лежеше со години под урнатините на СССР, рускиот мир, пердувите на гулабите на мирот и гранките на дрвјата на љубовта. Лежеше и чекаше да експлодира. Да експлодира, не од страв. Стравот е она што го чувствуваш ти денес, свету. А ние чувствуваме нешто друго.
Ние чувствуваме гнев. За секое убиено дете. За секоја осакатена судбина. За секој изгорен град. За секоја уништена желба. И овој бес ни дава сила.
Чувствуваме слобода. За прв пат. Вистинска. Толку остра и силна. Гола, ранлива и истовремено толку моќна слобода. И оваа слобода ни дава сила.
Ние чувствуваме љубов. О, колку чувствуваме љубов. Кога нема свои и туѓи. Кога сите се максимално блиски. Кога милиони раце методично го трасираат патот до победата, секој на своето место. И оваа љубов ни дава сила.
Затоа, свету, не плаши се. Ние сме на стража. И ако случајно се срамиш да прашаш, ние сами ќе кажеме: да, ќе дојде пролетта, и таа ќе биде жолто-сина. Без разлика дали тебе ти е страв или не.
Непознат-а автор-ка
Привіт, світе!
Я знаю, ти зараз дивишся на нас. Дивишся наляканими очима Польщі. Нерішучими жестами Франції. Прорахованими кроками Німеччини. Знервованими вигуками Латвії. Скептичним посмикуванням Угорщини. Розслабленим мугиканням Італії. Німою мовчанкою Ізраїля. Далекими вигуками США і Канади. І очима сотні інших країн.
Дивишся ніяково. Часто опускаєш погляд. Особливо, коли ми закриваємо собою наших дітей під час чергових ракетних атак. А коли таки наважуєшся очі підняти, дивишся вражено. Озираючись один на одного: чуєш, що то за така Україна? Її поливають градами, а вона стоїть. Її криють крилатими ракетами, а вона стоїть. Їй звідусіль брязкають довбаними танками, а вона стоїть. Їй прямо кажуть «айм вері сорі енд діплі консьорд, бат…», а вона – «тю, ну як знаєш, я пішов збивати літак». Їй пхають межи очі ядерну кнопку, а вона сміється і мовчки колотить бандерівське смузі.
Світ не дихає, світ панічно скуповує йод, а вона стоїть. З якої такої ця Україна сталі? Що такого було в молоці її матері? Чим таким годують цих воїнів тисячі волонтерських рук?
Знаєш, світе, а ти справді не знаєш. І ми теж, напевно, не знали по-справжньому донині. Не знали, що в нас є така сила. Така міць. І така любов. Завжди була. Просто роками лежала під руїнами совка, руського міра, пір’ям голубів миру і гіллям дерев любові. Лежала й чекала, щоб вибухнути. Вибухнути не страхом. Страх – це те, що нині відчуваєш ти, світе. А ми відчуваємо дещо інше.
Ми відчуваємо лють. За кожну вбиту дитину. За кожну понівечену долю. За кожне спалене місто. За кожну зруйновану мрію. І ця лють дає нам сили.
Ми відчуваємо свободу. Вперше. По-справжньому. Так гостро і сильно. Голу, вразливу і водночас таку потужну свободу. І ця свобода дає нам сили.
Ми відчуваємо любов. Ох, як же ми відчуваємо любов. Коли нема своїх і чужих. Коли всі максимально рідні. Коли мільйони рук методично викладають шлях до перемоги кожен на своєму місці. І ця любов дає нам сили.
