Альона Грузіна
Передмова
Ми звикли говорити про нашу війну як про щось унікальне, ігноруючи чужий досвід, наголошуючи на втратах, яких ми зазнаємо. Ескалація війни змінила суспільні позиції. Міста Сходу країни, які стали прихистком для переселенців з Донбасу, сьогодні самі зазнають постійних обстрілів і руйнувань.
«Історія йде по спіралі», – завчено проголошує наукпоп. «Захід цинічно зраджує», – парирує Катеріна Колозова. Досвід авторки складний, водночас – знайомий багатьом. Питання нації і самоідентифікації, питання сучасного і поствоєнного, – все це ми переживаємо і маємо (пере)осмислити. Стан очікування, розгубленості, нові реалії, до яких ми входимо і в яких ми маємо перепроживати життя.
Певно, проблемою кожної країни поза межами ЄС є те, що він уявляється доктриною розвитку та демократії. Європа – лицемірна і несправедлива, прагне володарювати, а не допомагати. Специфіка загального імперіалістичного устрою світу така, що не дозволяє відчути українські проблеми чи проблеми інших пост- (etc.) країн. Такі країни завжди за крок до ЄС, за крок до омріяних цінностей, навіть якщо вони відповідають всім пунктам і критеріям та суто формально перевиконують їх.
Війну можна відчути, лише знаходячись у ній. Тому ми вважаємо власний досвід таким важливим і унікальним, хоча історія демонструє зворотне.
Україна насправді залишилась наодинці із зовнішніми і внутрішніми викликами. Безліч волонтерів, активістів, публічних заяв і подій – все це нібито є вагомим для нас в середині країни, але для західних медіа є одним із сотні сюжетів у вечірній новинній стрічці.
Україна – жовто-блакитний стяг на публічних подіях і суперечлива обкладинка Vogue. Україна, якій йдуть видатки з європейських бюджетів заради миру на будь-яких умовах, а не для однозначної перемоги і повернення до кордонів 1991 року. Україна вже не лякає і не жахає.
В Києві не вимикається вуличне освітлення, бо війна – так далеко. В Харкові тотальна
темрява, адже війна – тут-і-зараз. Іронізуючи над фразою Бодрійяра про те, що війни у
Затоці не було, створюється власна «Затока». Настав час «мертвої війни», і питання
полягає в тому, чи вже сконструйовано «симулякр війни» і якщо «так», то в який спосіб
його подолати?
Катеріна Колозова
Короткий нарис про війну в Україні та проти неї
Коли у мене виникла потреба написати коротке есе про війну в Україні та проти неї, я неминуче згадувала про власний досвід та про власне сприйняття воєн, які руйнували пост-югославські країни у 90-х роках. Мені було трохи більше двадцяти років, мені бракувало безпосереднього досвіду і, можливо, знань про те, як працюють європейські демократії, а конкретніше – як працює ЄС.
Попри те, що у 80-х Югославія була значною мірою соціалістичною, відкритою для Заходу, практично ліберальною країною, вступаючи до дорослого життя, я виявилася абсолютно наївною у розумінні того, що являє собою демократичний Захід. Поступово я почала розуміти, що ця «земля обітована» – Західна Європа або просто – Європа, до якої ми вважали себе дотичними досить невимушено, оскільки ми дійсно знаходилися в центрі Європи, континенту – лицемірна і несправедлива. Через, майже, десятиліття, яке минуло після югославських воєн, я усвідомила, що вона є безсоромно (пост-)імперіалістичною. Я спостерігала за тим, як вона контролює планету, разом з єдиною світовою наддержавою, тобто США. Я бачила, як вона буквально управляла і безжально експлуатувала так зване «глобальне село» (global village) вторгненнями, які вона вибірково проголошувала необхідними операціями з «демократизації».
Моя країна десятиліттями залишалась за крок до ЄС, незважаючи на позитивну рекомендацію Арбітражного комітету Бадінтера, створеного для консультування ЄС стосовно того, які республіки колишньої Югославії варто визнати незалежними і, відповідно, прискорити їхній вступ до ЄС. Словенія і (тоді ще просто) Македонія отримали позитивні рекомендації [1]. Втім, Македонія і досі лишається за крок до ЄС.
Десятиліттями назва країни залишалась невизнаною на рівні ООН і ЄС (доки її не змінили на Північну Македонію в 2018 році). Її ідентичність оскаржується дотепер, і все це очолюється, імовірно, світочем демократії на цій планеті, ЄС (разом із США) – звичайно, це ініційовано не всім ЄС, а, імовірніше, країнами-сусідами. Тим не менш, ЄС як такий залишається співучасником недемократичного заперечення ідентичності новонародженої суверенної нації, а також її права на існування як незалежної держави. Ба більше, слово, яке ми вважали безсоромним, а саме «капіталізм», і мали надію на вдосконалення соціалістичного ідеалу шляхом його демократизації і Європеїзації, стало нормою – ось до чого явно зійшов наш, так званий, перехід. Тому його риторика здавалася нещадною та примітивною порівняно з соціалістичним дискурсом (попри його лицемірство та авторитарність), до якого я звикла.
Отже, я розглядаю ситуацію в Україні з позиції свого попереднього досвіду. Україна залишилась наодинці протидіяти Росії, зраджена Заходом, який майже цинічно відповідає якимись активістськими заходами: підсвічуванням знакових будівель у кольори українського прапору, організацією благодійних акцій, пропозицією приймати біженців en masse, хоча реальність емігрантів виглядає набагато гірше ніж те, що ці зобов’язання продовжують зображати як образ того, що відбувається. Деяка кількість зброї екпортується то з однієї, то з іншої країни. Але чи дійсно це саме те, що потрібно Україні для перемоги в цій війні? Зеленський зі змішаними почуттями поставився до відсутності реакції Заходу на руйнування. Його амбівалентна риторика варіюється від прихильності до європейських цінностей та ідеалів ЄС (які матеріалізувалися в поданні заяви про вступ до ЄС) до розчарування тим, що його країну підвів той самий Захід.
Що отримав Зеленський після всіх своїх закликів про втручання? Обкладинку в журналі «Vogue»
[2]. На що тепер очікує Україна або Зеленський? Здається, на належне втручання НАТО. Після спустошення планети різноманітними впливами з метою «принести демократію» в різні куточки світу, Захід раптово вирішує відмовитися від цього. Звичайно, вони намагаються уникнути Третьої світової війни або, принаймні, так вони говорили раніше. Тепер цей аргумент навіть не згадується, і вважається, що Україна –
сама по собі. Щораз війна видається все більш нереальною, все більш опосередкованою реальністю (через мас-медіа), і це знову повертає нас в 90-ті роки до дискусій про тогочасні «Симулякри і симуляції» Бодрійяра, що з’явилися, зокрема, у зв’язку із війнами при розпаді Югославії.
А найбільше це мені нагадує збірку есеїв Бодрійяра «Війни в Затоці не було» (1991). Україна залишається наодинці з безладним та невпорядкованим Реальним руйнування, смерті, скорботи в їх нерепрезентативній матеріальності. Решта світу, з іншого боку, має справу з опосередкованими образами припустимої реальності знищення України, зображаючи жах і, відповідно, справжню солідаризацію менш реальною і менш релевантною. Цинічне висвітлення журналом «Vogue», у якому війна та її лідери виглядають стильними, глянцевими, а сама війна – «крутою штукою», фетишизованим продуктом, своєрідним цінним товаром, – це той тип позбавленого смаку тавра, який являє собою неосмислення страждання України, яке здійснюється міжнародними медіа і дискурсом західних лідерів. Вона має почесний статус країни-кандидатки в членкині ЄС, що є черговим порожнім жестом – Північна Македонія є кандидаткою з 2005 року, а переговори щодо вступу почалися лише цього року.
Отже, жах від подій в Україні залишається неосмисленим, так само як це було з Югославією та Іраком в 90 ті роки. Надзвичайний стан може стати постійним або тривати десятиліттями, як в Афганістані. Спад суспільного інтересу до подій продовжується. Доля України трагічна. Ті з нас, хто висловлюють солідарність з Україною, можуть допомогти лише участю у скорботі, як безпосередній реальності, прийняттям амбівалентності ситуації, відмовою від того, щоби міжнародні мейнстримні медіа формували реальність – і тим самим, виконували, одночасно, жест її стирання – спустошеної країни та стражденної нації.
